Справа в чистому шприці

Окраїна райцентру області. Сюди вже два роки приїжджає мобільна амбулаторія громадської організації “Клуб “Шанс” з метою зменшення шкоди від вживання ін’єкційних наркотиків. Під зменшенням шкоди мається на увазі підхід до роботи з наркозалежними, який спрямовують не на заборону вживання наркотиків, а на зменшення наслідків – поширення ВІЛ і гепатиту.

Легше, коли під рукою є новий інструмент. Не треба промивати вже використані шприци, щоб колотися повторно, не треба їх збирати, складати. З новими “баянами” менше проблем, я знаю, що використовую свій, не візьму чужий або не розділю один на всіх. Добре, що нам привозять їх безкоштовно – доки накрутиш на “варку”, то на аптеку грошей вже не залишається, а всі безробітні.

Олег, 35 років, з них – 17 стажу вживання наркотиків. Двоє дітей, одружений. За ним – ще п’ятеро місцевих, усі чекають, доки соціальний працівник мобільної амбулаторії покличе їх у середину автобусу. 

У середині мобільна амбулаторія схожа на маленький медичний кабінет – столик, чотири сидіння – для соціального працівника, кейс-менеджера та клієнтів, шафи з роздатковими матеріалами. Тут анонімно та безкоштовно наркозалежні Сумської області можуть перевіритися на ВІЛ і гепатит, отримати одноразові шприци, голки, презервативи, спиртові серветки та лубриканти. У співробітників організації є шприци різних розмірів: “двушки”, “п’ятірки”, “десятки” і “двадцятки”. У кожного – свій попит. Загалом на руки дають близько 20 різних.

Додатково усі клієнти запитують і щось почитати. У журналах та брошурах, які привозить амбулаторія пишуть про ризики інфекцій ВІЛ та гепатитів, розповідають історії одужання та реабілітацію після вживання наркотиків.

Треба ж знати, що нам положено, чого – не можна, які маємо права. І просто цікаво почитати історії людей, які знаходяться в такій же ситуації. Спочатку, коли амбулаторія тільки почала приїжджати, то ми боялися приходити, не хотіли світитися, думали, що інформація про нас десь зафіксується та її передадуть в інші інстанції. Але за два роки з соціальними працівниками вже спілкуємося, як рівний з рівним.

Доки амбулаторія їде з одного пункту до іншого, кейс-менеджер Іра розкладає на столі матеріали. У роботі з соціально-незахищеними верствами населення вона майже 14 років.

Я робила перерву на три роки. Не працювала. Вигоріла. Це психологічно важка робота. Клієнти приходять, йдуть, хтось помирає, хтось – кидає вживати. Хоча, останніх значно менше.

До амбулаторії приходять з різними проблемами: не лише взяти “інструменти”, а й поговорити. “Теми коливаються від особистого життя, до хвороб, душевних переживань. Ми тут і психологи, і соцпрацівники, і друзі”.

Також кейс-менеджер проводить асистоване тестування на ВІЛ та гепатит – допомагає клієнту самостійно перевірити себе на вірус за допомогою експрес-тесту. Розкладає по-порядку Т-систему, скарифікатор, консультує. За 15 хвилин тест показує результат – одна паличка – тест в робочому стані та вірусних антитіл не виявлено. Дві палички вказують на те, що можуть бути виявлені антитіла.

Ми говоримо про культуру споживання наркотиків. Клієнти вже не хочуть користуватися одним шприцом на всіх, не хочуть колотися ним повторно або брати чужий. Усі знають про ризики інфікування. Проте, буває, що саме від нас людина дізнається, що можна пройти реабілітацію чи стати на замісну підтримувальну терапію (далі – ЗПТ).

Замісна підтримувальна терапія — це один із видів фармакологічного лікування опіоїдної залежності. Вона не усуває наркотичної залежності, але дає змогу пацієнту, за його бажанням, розпочати тривалий процес відмови від вуличних наркотиків. Пацієнтам ЗПТ легше ресоціалізуватися, повернутися до звичайного життя та роботи. З такими клієнтами в амбулаторії працює соціальний працівник Яна.

Дуже часто, мої клієнти, які мають супутні захворювання – гепатит або ВІЛ бояться, соромляться звертатися до лікаря. Я консультую їх у цьому питанні, працюю з ними та їх рідними, можу навіть супроводжувати в лікарню.

Прийняти свій статус чи хворобу, – говорить Яна, – дуже складно. І саме через це важко зробити перший крок – звернутися до спеціаліста, розпочати лікування, стати на антиретровірусну терапію.

Я часто запитую: ви хочете про це говорити? Якщо клієнт не хоче – я не маю права запитувати в нього про хворобу. Часто через статус+ людям важко звернутися в лікарню з будь-яким, незалежним від ВІЛ, питанням. Вони знають, якою може бути реакція медиків.

Доки ми з Яною говоримо, амбулаторія зупиняється в новому пункті. До автобусу підходять клієнти. Одна із них – Катя, вона поспішає на роботу, але зайшла поговорити.

Я на системі плотняком уже вісім років, але зараз не колюся. Який прикол, якщо я на ЗПТ?

За Катею заходять й інші клієнти. Перед приїздом амбулаторії вони обдзвонюють одне одного, перепитують, чи всі підтягнуться. Під автобусом формується ціла тусовка, доки чекають своєї черги – обговорюють власні проблеми: комусь треба протестуватися, комусь стати на програму, почати лікування.

Нам головне, щоб вони прийшли, – жваво відповідає Іра, – далі ми самі все зробимо. Важливо говорити, що є можливість лікуватися, проходити реабілітацію, але не змушувати до цього. Насправді ВІЛ вже давно вийшов за межі соціально-незахищених груп. Це проблема всього світу, а не лише споживачів наркотиків. Тож наша участь в тому, щоб зменшити шкоду від вживання наркотиків, надати консультацію та поширювати профілактику інфекції.

Цього року мобільна амбулаторія СОГО “Клуб “Шанс” виїхала на рейс з роздатковим матеріалом від Альянсу громадського здоров’я. Його доставили для реалізації напрямку профілактики розповсюдження ВІЛ серед ключових груп населення в рамках пілотування моделі фінансування комплексних послуг в сфері протидії ТБ та ВІЛ на етапі переходу від донорського до бюджетного.

*Усі імена клієнтів амбулаторії змінені з етичних міркувань

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *